Такий висновок можна зробити спираючись на звіт європейського Об’єднаного дослідницького центру (Joint Research Center, JRC). В результаті, 21 квітня, Єврокомісія заявила, про намір включити ядерну енергетику до Делегованого акту з класифікації екологічних технологій ЄС (Delegated Act of EU taxonomy). Даний акт призначений класифікувати технології, що зменшують вплив людини на клімат та забезпечують сталий розвиток економіки.
Підсумкові рекомендації, що розроблялися цільовою групою технічних експертів (ГТЕ), опублікували у березні цього року. Група зазначила, що ядерна енергетика безсумнівно вносить значний вклад у боротьбу зі змінами клімату. Водночас, експерти наголосили: дані щодо ядерної енергетики суперечливі та їх важко оцінювати, з огляду на потенційні наслідки для навколишнього середовища та інші фактори. Тому було рекомендовано провести додаткові дослідження. Наступним кроком Єврокомісії стало звернення до Об’єднаного дослідницького центру щодо «потенційної шкоди».
Центр розглянув це питання, особливо акцентуючи увагу на необхідності утилізації та контролю за ядерними відходами. В результаті було зроблено висновок, що ядерна енергетика не наносить більшої шкоди здоров’ю людей чи навколишньому середовищу ніж інші джерела енергії, що вважаються екологічними. Зараз комісія розглядає питання відповідності ядерної енергетики цілям та вимогам Делегованого акту. Висновки спиратимуться на звіт Об’єднаного дослідницького центру. Наразі його вивчає дві експертні групи: група Євроатому та Наукова комісія з ризиків щодо охорони здоров’я, навколишнього середовища та надзвичайних ситуацій. Комісія також розглядає питання включення до Акту технологій, пов’язаних з використанням природного газу у якості перехідних. Доповнення до Делегованого акту будуть прийняті якнайшвидше після публікації висновків експертних груп щодо звіту JRC.
Європейський ядерний форум (FORATOM), торговельна організація що займається питаннями розвитку ядерної енергетики в Європі, тепло сприйняв наміри Єврокомісії. «Звичайно, ми задоволені тим, що Єврокомісія прояснила свої наміри щодо звіту JRC, – зазначив очільник FORATOM Івс Дезбазель. – Це демонструє , що комісія здатна визнати, що її Делегований акт має ґрунтуватися на наукових доказах.» Проте, FORATOM зазначив, що Єврокомісія не зазначила терміни прийняття доповнень.
«Щоб бути впевнитися, що Делегований акт не призведе до проблем на енергетичному ринку, Єврокомісія має прийняти доповнення як тільки стануть доступними висновки експертів, – говорить Дезбазель. – Ми вважаємо, що це можна зробити у вересні 2021. Це дозволить до кінця року додати ядерну енергетику до наступної групи актів, що стосуються галузей, які не наносять значної шкоди навколишньому середовищу.
В Європі ядерна енергетика має найбільшу (26,7%) частку серед джерел енергії з низькими викидами оксиду вуглецю, випереджаючи гідроенергетику (12,3%), вітрову (13,3%), сонячну (4,4%) та інші (0,5%). В Україні ядерна енергетика, починаючи за 2015 року, має частку більше 50% серед інших джерел енергії.
Варто зазначити, що у ядерній галузі зараз ведуться роботи у різних напрямках: замикання паливного циклу; покращення показників надійності та ефективності; використання нових різновидів палива; малі ядерні реактори, котрі легше буде вбудовувати в існуючі енергомережі.
За поточними оцінками, наразі виявлено приблизно 90% великих астероїдів діаметром більше 1000 метрів. Такі астероїди загрожують масовим вимиранням або катастрофами континентального масштабу. Проте, наразі вірогідність зіткнення бодай з одним із них практично нульова.
Малі об’єкти діаметром менше 10 метрів не несуть загрози так як при зіткненні згорають в атмосфері. Найбільш небезпечними є середні за розмірами астероїди від 10 до 1000 метрів. Наразі жоден з виявлених об’єктів такого класу не становить небезпеку. Проте, за оцінками ЄКА, відкрито лише 30% навколоземних небесних тіл розмірами від 10 до 1000 метрів. На Інфографіці надається порівняння об’єктів різних діаметрів та оціночна енергія, яка виділиться при зіткненні з нашою планетою.
Групою вчених з НАСА та ЄКА були проведені тижневі «навчання» з наступним сценарієм: виявлено астероїд, що знаходиться на відстані 56 мільйонів кілометрів та може зіткнутися із Землею через пів року. Кожного дня учасники отримували нову інформацію щодо астероїда: розміри, траєкторія, вірогідність зіткнення. Потрібно було розробити план дій для попередження загрози. Науковці швидко зрозуміли, що зазнають невдачі: при нинішніх технологіях неможливо відвернути падіння небесного тіла, враховуючи, що його виявлено за пів року зіткнення із Землею.
«Такі заходи дозволяють вченим підтримувати зв’язок одне з одним а також зі своїми урядами та впевнитися, що вдасться скоординувати дії для виявлення та попередження загрози в майбутньому,» – каже Ліндлі Джонсон, керівник підрозділу НАСА, що досліджує об’єкти, які зближуються із Землею.
Вигаданий астероїд було названо 2021PDC. Вперше його «помічено» 19 квітня. В той час вірогідність зіткнення оцінювалась на рівні 5%. Дата зіткнення – 20 жовтня, через шість місяців після відкриття.
На другий день роботи події «промотали» до 2 травня 2021, коли виявилося, що астероїд майже певно впаде на Європу або Північну Африку. Учасники розглядали можливі космічні місії, за допомогою яких можна було б знищити небесне тіло або відвернути від поточної траєкторії. Проте невдовзі вони зробили висновок, що у такі короткі терміни запуск неможливий.
«Якби ми реально зіштовхнулися зі сценарієм 2021PDC, то, при нинішніх можливостях, не змогли б запустити жоден космічний апарат за такий малий проміжок часу.
Також було розглянуто варіант з підривом астероїда або відхиленням від траєкторії за допомогою ядерної зброї. «Використання ядерної бомби значно знизило б вірогідність зіткнення» – з’ясували експерти. Проте розміри небесного тіла були визначені неточно: оцінки варіювалися від 35 до 800 метрів, тож шанси були незначними.
На протязі третього дня навчань моделювалися події станом на тридцяте червня. З’ясовано, що астероїд впаде на Східну Європу.
День четвертий, тиждень до зіткнення. Встановлено, що 2021PDC з вірогідністю 99% впаде на перетині кордонів Німеччини, Чехії та Австрії. Енергія, що вивільниться при зіткненні буде еквівалентна потужній ядерній бомбі. Все, що можна зробити на цей момент – визначити регіони, що постраждають в результаті.
Можна зауважити, що астрономи помітять подібний 2021PDC астероїд набагато раніше ніж за пів року. Проте можливості виявлення навколоземних об’єктів гнітюче малі. Раніше було сказано відкрито лише близько 30% небесних тіл розмірами від 100 до 1000 метрів.
За останні роки «пролетіло під радарами» декілька великих та небезпечних об’єктів.
У 2013 метеор діаметром близько 20 метрів увійшов в атмосферу зі швидкістю 17,5 кілометрів на секунду. Він вибухнув над Челябінськом, залишаючись непоміченим до цього моменту. Вибухова хвиля повибивала вікна в області падіння та спричинила шкоду навколишнім будівлям. Близько 1400 людей отримали поранення.
У 2019 130-метровий астероїд 2019OK пролетів у 72000 кілометрів від Землі. Відкрито його було за день до цього. 72000 може здатися значною відстанню, проте варто зазначити, що велика піввісь орбіти астероїда складає 291 млн. кілометрів.
Так відбувається тому що вчені здатні помічати навколоземні об’єкти тільки націлюючи в правильний час та у правильне місце один з потужних наземних телескопів, котрих не так багато.
Щоб вирішити цю проблему, два роки тому НАСА анонсувало запуск нового телескопу, спеціально призначеного для виявлення небезпечних об’єктів. Телескоп буде запущено в рамках Місії зі спостереження за навколоземними об’єктами (Near-Earth Object Surveillance Mission, NEOSM). Разом із Тестовим телескопом (Test-Bed Telescope), запущеним нещодавно ЄКА та Флайай, що будується в Італії, можливості для відстежування навколоземних об’єктів набагато розширяться.
Також у НАСА дослідили можливі способи, за допомогою яких можна було б впоратися із загрозою, у разі її виявлення. В них входило детонування вибухівки, як пропонували учасники «навчань», а також використання потужного лазера, котрий міг би нагріти та випарувати частину астероїда, змінюючи його траєкторію.
Інший варіант – запуск космічного апарату, який просто вріжеться в астероїд та зіштовхне його з траєкторії. Даний метод цікавить НАСА найбільше: цього року планується місія DART, що дозволить випробувати його. Запуск заплановано на листопад 2021, а зіштовхнеться з астероїдом-ціллю Дідимом наприкінці 2022.
У НАСА сподіваються таким чином змінити орбіту небесного тіла. Незважаючи на те, що він не становить загрози, місія допоможе довести, що, маючи достатньо часу, можливе зіткнення з іншим астероїдом вдасться відвернути.
Ні, ці бетонні діжки зовсім не підходять: коріння дерев просто трощать їх і зовсім нічого путнього не виходить! А якщо посилити їх залізними обручами? – Тріщин немає, проте залізо іржавіє. Треба ще щось. Можливо, варто нанести на залізо шар цементу? – Інша справа: ні тріщин, ні іржі.
Приблизно такі думки виникали у Жозефа Моньє, коли, починаючи з 1861 року він експериментував з різними матеріалами для садових діжок. Досить іронічно, що честь впровадження залізобетону у значній мірі належить людині, котра була досить далекою від будівництва. Існує думка, що Моньє спирався не тільки на власні досліди, а і на більш ранні роботи. Проте, йому пощастило чи не найбільше.
У 1867 він оформив патент на переносні садові діжі із заліза та цементу. Потім експерименти було продовжено і в 1868 збудував залізоцементний басейн і в тому ж році взяв патентну заявку на залізоцементний резервуар та труби. У 1869 було подано заявку на залізоцементні плити та перегородки.
Через чотири роки, у 1873 отримано патент на залізобетонний міст, у 1878 на залізобетонні балки та шпали, а у 1880 всі ці винаходи було об’єднано в один патент. Точно кажучи, ці конструкції не були залізобетоном у сучасному розумінні. Тому щодо перших патентів використовується термін «залізоцемент».
Варто зазначити, що Моньє не був першовідкривачем і його досягнення були б неможливі без достатнього розвитку цементного виробництва та чорної металургії. До Моньє, або одночасно із ним використовувати залізобетон почали Ж-Л Ламбо, Франсуа Коньє, Вільям Вілкінсон, Т. Гаятт, Г. Вайс. Першим патент взяв британський маляр Вілкінсон, у 1854, а у 1865 в м. Ньюкастл-на-Тайні побудував невеликий будинок, у якому із залізобетону були виконані не тільки стіни й стеля, а і сходи та димова труба.
Одночасно із ним почав свої досліди французький будівельний підрядник Куаньє. Він побудував декілька споруд, а у 1861 році, у той самий рік, коли свої досліди почав Жозеф Моньє, опублікував брошуру «використання бетону в будівельному мистецтві». Проте відкриття Куаньє не було помічено і його фірма збанкрутіла.
Наступну сторінку в розвитку залізобетону відкрив німецький інженер Вайс, у якого була власна будівельна фірма. У 1879 році він зацікавився залізобетоном і купив у Моньє патентне право на використання його системи в Німеччині, а потім скупив і інші патенти.
У 1886 році Вайс розпочав досліди властивостей залізобетону, а справжнього прориву було досягнуто в 1887, коли арматуру перенесли з середини товщі плити або профіля до нижньої його частини. Таким чином вдалося збільшити довжину прольоту залізобетонної плити до п’яти метрів, адже тепер арматура була саме там, де і була потрібна – у місці найбільшого за найбільшим розтягненням. Так як бетон значно краще працює на стиснення, використання арматури не було достатньо ефективним.
Залізобетон демонстрував чудові якості: завдяки арматурі значно збільшився опір згину; арматура тепер не іржавіла, завдяки захисній оболонці з бетону; значна частина матеріалів (пісок, гравій) могла добуватися недалеко від місця будівництва; покращилися протипожежні характеристики так як бетон служив теплоізолятором для арматури.
Величезний інтерес до залізобетону з’явився після пожежі в Балтіморі, коли згоріло близько 300 споруд, котрі були збудовані з використанням відкритих сталевих конструкцій. Водночас, залізобетонні споруди могли вистояти 4-5 годин при сильній пожежі.
Була проведена справжня революція в мостобудівництві. Раніше використовувався тесаний камінь та спеціальні марки сталей. Укладка цих каменів потребувала потужних підйомних механізмів та транспортних засобів, а залізобетон вирішував ці проблеми. Так як бетон захищає арматуру, можна використовувати дешевші сорти сталі, а його лиття значно спростило сам процес будівництва.
Останнім часом, особливо в умовах епідемії, все більш популярними стають банківські картки. Оплата товарів та послуг у торгових точках, через Інтернет, перерахування коштів з одного рахунку на інший стають простіше, швидше. Хтось скаже, що цей винахід зовсім новий, можливо йому років 40-50. Так це чи ні?
Насправді перші банківські картки навіть не були банківськими! Деякі нафтові компанії, магазини, ресторани та готелі на початку 20-го століття почали випускати товарні картки для надійних і багатих клієнтів. Вони були виконані з щільного картону, містили дані клієнта та його індивідуальний номер (рахунок), який продавці записували при кожній покупці, і в кінці місяця надсилали клієнту чек на всі покупки. Однак у такого способу оплати був істотний недолік – карти могли використовуватися лише у тій мережі, де вони були випущені. Тому часто клієнт мав носити з собою купу карток для різних закладів, що було незручно.
Пізніше виникла необхідність змінити матеріал карток, тому на кінці 20-х років бостонська компанія Farrington Manufacturing зробила їх з металу. На них видавлювалися ідентифікаційні дані, що дозволило частково автоматизувати процедуру прийняття карток. За допомогою спеціального пристрою – «імпринтера» – дані карток друкувалися на торгових чеках-квитанціях, які пізніше відправлялися в банк. Прообразом банківських кредитних карт можна вважати момент, коли Джон С. Біггінс (співробітник Національного банку) у 1946 році організував систему «Charge-it». Клієнт отримував у банку спеціальні розписки, якими «розраховувався» з продавцями замість грошей. Після чого розписки відправлялися до банку, де гроші списували з рахунку покупця та віддавали продавцеві у вигляді готівки.
Ера ж сучасних зручних універсальних карток почалася, коли у 1949 році бізнесмен Франк Макнамара після вечері в ресторані виявив, що у нього недостатньо грошей! Після неприємної ситуації він вирішив, що вона не повинна трапитися знову та у 1950 році організував Diners Club. Суть полягала в тому, щоб охопити безліч ресторанів, а пізніше і магазинів, використовуючи тільки одну карту. Члени клубу отримували кредитки, якими можна було розплатитися в закладах, що уклали з Diners Club договір. За це заклади сплачували клубу комісію – 5-7% від суми платежу, а власник картки раз в місяць отримував виписку з витратами та повинен був погасити заборгованість й один раз на рік заплатити за обслуговування картки. Турбуючись про свою репутацію, мало закладів хотіли мати посередника між ними та клієнтами, тому розвиток клубу був досить повільним.
У 1958 році компанія American Express почала випускати свої картки. Уже через рік їх володарями стали близько півмільйона чоловік і понад 30 тисяч організацій. Такий успіх пояснюється більшими фінансовими можливостями, ніж у Diners Club. Банки вирішили не відставати від компаній і почали випускати власні карти. Однією з найвідоміших стала «BankAmericard», яка дала початок платіжній системі Visa.
Можна сказати, що з цього моменту винайдення чогось принципово нового припинилося, хоч постійне вдосконалення системи триває до сьогоднішнього дня. І сучасні карти, що діють спільно зі смартфонами й мережею Інтернет, мають ширший функціонал, ніж у 1958.
Мікроскоп – це винахід, що дозволив людству значно розширити уявлення про світ та його найменші частинки. Зараз він застосовується у медичних лабораторіях та науково-дослідних інститутах для вирішення безлічі питань. Тож коли та як люди відкрили ворота у мікросвіт?
У 1538 році італійський лікар Джіроламо Фракасторо запропонував поєднати кілька лінз, щоб посилити збільшення зображення. Хоч це не можна було назвати мікроскопом, але ідея стала поштовхом для розвитку цього напрямку. Її використовував у своїй розробці Галілео Галілей, творець телескопа, який він винайшов на початку 17 століття. Однак пізніше він помітив, що зорова труба в розсунутому положенні дозволяє збільшувати дрібні предмети. Шляхом зміни відстані між лінзами він створив мікроскоп, хоча цей термін запропонував його друг Джованні Фабер лише у 1624 році!
Через півстоліття Роберт Гук удосконалив оптичну систему Галілея та створив мікроскоп з трьома лінзами, який мав 30-кратне збільшення! Цей винахід дозволив англійцю першому дослідити будову рослин і тварин, у результаті чого з’явилося нове поняття – «клітина». Однак привернути увагу біологів до мікроскопа вдалося іншому вченому. Антоні ван Левенгук створив свій мікроскоп, який становив собою пластинку з однієї сильною спеціальною лінзою по центру.
Конструкція була простою, але вона дозволяла отримати збільшення у 275 разів (за деякими джерелами 500 разів), а також не мала недоліків складеного мікроскопа, лінзи якого подвоювали дефекти зображення. За допомогою власного мікроскопа Левенгук мав змогу побачити еритроцити, бактерії, дріжджі, найпростіші, сперматозоїди, будову очей комах і м’язових волокон, інфузорії та багато їх форм. Все це привернуло увагу вчених до винаходу та міцно закріпило його позиції, як корисного помічника, у науці.
Звісно, людей, які доклали руку до його створення було набагато більше. Це Ханс і Захарій Янсен, Корнеліус Дреббель, Крістіан Гюйгенс, якщо говорити про оптичні пристрої. А також десяток вчених після Левенгука, які покращували або створювали нові види мікроскопів.
Точно відповісти на питання «Хто був творцем мікроскопа?» не можна, багато людей брало участь у створенні цього провідника до мікровсесвіту. Але ж нічого б не з’явилося без ідеї, чи не так?
Нас оточує величезна кількість речей. Деякі настільки щільно увійшли у життя і стали буденністю, що про їх історії ми навіть не замислюємося, хоча іноді вони бувають дуже несподіваними і цікавими. Наприклад, звичайна кулькова ручка. Предмет, яким ми користуємося щодня, починаючи з першого класу або навіть раніше. Чи знаєте ви хто і коли її винайшов? Що було до епохи кулькових ручок? Давайте поговоримо про це детальніше.
Зрозуміло, найдавнішими засобами письма були рука, палиця та камінь. Пізніше їм на зміну прийшли палички з дерева, бронзи або кістки, а ще пізніше тонкі кисті з тростини та стилі, виготовлені з металу. Ці інструменти підходили більше для письма по воску, дереву, глині та не були доступні кожному. Здешевлення і поширення пергаменту зажадало винаходу нового інструменту, яким стало звичайне перо птаха, заточене певним чином. Головна його проблема була в тому, що воно вимагало частої заміни.
Багато років тривали пошуки способу покращення інструменту та спроби винаходу зовсім нового засобу письма, поки у 1888 році Джон Лауд не отримав патент на свій винахід – кулькову ручку! Хоч він і викликав хвилю цікавості у людей, мав значні недоліки: ручка протікала в спекотну погоду і зовсім не писала на холоді, адже чорнила замерзали. Саме тому продукту Лауда не вдалося стати комерційно успішним.
Створити більш досконалий екземпляр вдалося братам Біро – хіміку Георгу і журналісту Ласло. Останній часто бував у друкарні та розмірковував над тим, що було б непогано створити ручку з чорнилом, яке б висихало так само швидко, як друкарська фарба. Після ряду досліджень журналіст зрозумів, що зробити зручну перову конструкцію самостійно він не зможе. Чорнила повинні бути досить густими, щоб швидко сохнути, але тоді вони забивали капіляр. Ласло звернувся за допомогою до свого брата Георга, з яким вони вирішили, що перова ручка не підходить і потрібно придумати якийсь інший інструмент. Влітку 1938 року їм вдалося винайти придатний для використання прототип кулькової ручки. Через деякий час братам довелося покинути рідну Угорщину і осісти в Аргентині. Вже там вони спільно зі своїм другом Хуаном Мейном розгортають виробництво кулькових ручок, яким дали назву Birome. У той же час брати Біро допустили серйозну помилку – вони не запатентували свій винахід, що дозволило іншій людині збагатитися на їх ідеї.
Американець Мілтон Рейнольдс, подорожуючи Аргентиною, випадково купив “біром” і відразу зрозумів, що вона його озолотить. Повернувшись на батьківщину, він запатентував винахід Біро під своїм ім’ям та освоїв масове виробництво. Нарешті, у 1945 році після масштабної рекламної кампанії почався продаж першої партії ручок Reynolds Rocket. Всього за кілька годин десять тисяч примірників були продані за ціною 12.5 доларів за штуку!
Ласло Біро обурився нахабством Рейнольдса та подав на нього до суду, але не зміг довести своє право на патент. Мілтон Рейнольдс у суді заявив, що його ручка – це зменшена копія винаходу Джона Лауда, термін патенту якого давно закінчився і конструкція Біро абсолютно ні до чого.
Однак перший успіх Рейнольдса швидко згас. Ручки працювали неважливо. Вони то підтікали, то пересихали. Обсяг продажів зменшився, як і ціна. Покупці лаялися і обіцяли більше ніколи не купувати кулькові ручки.
Так і було, поки не з’явився Марсель Біш, який займався виробництвом перових ручок і письмового приладдя. Він протягом кількох років уважно стежив, як популярність кулькових ручок то зростала, то падала, скуповував всі можливі моделі ручок, тестував їх, виявляючи всі переваги та недоліки. Перекупив права на винахід у братів Біро, переробив конструкцію та у 1952 року досяг успіху: дешева шестигранна ручка із прозорого пластику писала м’яко, не засихаючи та не протікаючи.
Пізніше він змінив написання імені на Бік, щоб його могли правильно і легко вимовити всюди, де буде продаватися його ручка. Його ручки залишаються популярними навіть зараз, через більш ніж півстоліття.
Чи були ви здивовані довгою та трохи заплутаною історією звичайної кулькової ручки?
На світлинах зображені Джон Лауд, Ласло Біро та Марсель Бік
Цього ж разу ми хочемо поділитися з вами цікавою статтею про видатного вченого у галузі механіки та опору матеріалів – Кирпичова Віктора Львовича.
Цікавий факт – Кирпичов В.Л. очолював два вищих навчальних заклади, які є партнерами Фестивалю “Future of Ukraine”. Це – Харківський практичний технологічний інститут (нині — НТУ «Харківський політехнічний інститут») та Київський політехнічний інститут (нині — НТУУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»).
Детальніше про життєопис цєї видатної людини за посиланням:
Державне космічне агентство України підписало Домовленості в рамках програми NASA «Артеміда» щодо принципів співпраці в цивільному дослідженні й використанні Місяця, Марсу, комет та астероїдів.
Програму було започатковано у 2019 році, головною метою є «повернення» людства («the first woman and the next man») на Місяць.
Цілих 17 років тому NASA запустило марсохід з назвою «Curiosity», на який було покладено одну з найважливіших місій людства.
Раніше апарат настільки фантастичної й дивовижної конструкції можна було побачити тільки в фільмах. Зараз же він є однією з небагатьох унікальних можливостей вивчення Червоної планети.
Давайте розглянемо, яким чином мета дослідження пов’язана зі складністю виготовлення механізму.
Основним завданням для NASA є пошук води на Марсі, існування якої, вказувало б на наявність яких-небудь форм життя. Тому зондування планети відбувалося безпосередньо на її поверхні, визначалися характеристики природних мінералів і ґрунту. У зв’язку з цим, «Opportunity» обладнано декількома спектрометрами: для визначення складу гірських порід; відстеження кількості тепла об’єктами, за якими спостерігають; свердлом для буріння.
Для більш детального аналізу каменів, ровер* обладнаний панорамними й збільшувальними камерами, з можливістю робити кольорові знімки з використанням різних фільтрів.
Всі ми знаємо, що Марс характеризується достатньо низькими температурами. Через це стіни корпусу фарбують золотом, оскільки даний матеріал розрахований витримувати до мінус 96 градусів Цельсія. Це своєрідний, але якісний захист іонно-літієвих накопичувачів, радіоприймачів і електронних пристроїв (спектрометрів **). Також, обладнання потребує постійної наявності тепла для повноцінної роботи, тому марсохід має здатність не тільки генерувати енергію від сонячних батарей, але й зберігати її у внутрішніх акумуляторах.
Крім того, мозок апарату — високоточний комп’ютер, постійно перевіряє і контролює температурний режим усієї системи. Також, він володіє спеціальними функціями пам’яті, які забезпечують стійкість випромінюванням та відключенням.
Зібрану інформацію обробляють вчені, які знаходяться на Землі. Але як же відбувається передача даних?
Виявляється, для зв’язку марсохід використовує дві антени: з високим і низьким коефіцієнтами підсилення. Завдання першої — надіслати інформацію на Землю, а другої — отримати повідомлення та вислати їх на будь-які приймачі, але з меншою швидкістю.
Оскільки найперший ровер «Spirit» не зміг повністю реалізувати плани NASA, було вирішено запустити ще дві однакові машини «Curiosity» і «Opportunity». Це б дало можливість висадитися і колонізувати Червону планету в найближчому майбутньому. Тому протягом цілого ряду років, вони збирали й обробляли інформацію, поки одну з них не засипало пилом. Але «Curiosity» недовго залишилось бути на самоті, тому що тепер до нього прямує «Perseverance», механізм нового класу.
* Ровер — космічний апарат, призначений для пересування по поверхні іншого небесного тіла.
**Спектрометр — оптичний прилад, який вимірює інтенсивність випромінювання, довжину хвилі та її частоту.
